У світі існує лише одна річ, без якої не зможе прожити жодна людина. Це свобода. Можна бути неймовірно багатим, талановитим, мати безліч друзів, приятелів або навіть керувати цілою країною, але без волі неможливо радіти життю по-справжньому, відчувати всю його повноту та багатогранність. Лише свобода робить людину дійсно щасливою, бо вона надає особистості право вибору, якусь альтернативу, допомагає почувати себе впевненим, не залежати від інших.
Чи доводилося вам коли-небудь помічати, чому навколо людини, яка полюбляє спілкуватися, завжди збирається так багато оточуючих? Чим же вона привертає їхню увагу, притягує до себе? Насправді все дуже і дуже просто. Річ у тому, що ця людина ні в чому не знає обмежень. Така особистість цікава іншим лише завдяки тому, що вона не визначає для себе певних кордонів насамперед у спілкуванні, не ставить ніяких заборон, обмежень, а відчуває себе в суспільстві вільно, комфортно та невимушено. Товариська людина може довго-довго розповідати якусь історію, і всі будуть слухати її з неабияким захопленням, і це завдяки тому, що вона вміє зацікавлювати публіку. Отже, свобода у вимірі спілкування дарує особистості цілу низку переваг.
У сучасному світі, коли наука й техніка досягли свого найвищого розвитку, просто необхідно бути винахідливим, особливо у сфері професії. Справді, на роботі дуже важливо вчасно проявити ініціативу — це завжди запорука успіху в кар'єрі. А знайти нову ідею, власне, й допомагає свобода думки.
Також не слід забувати й про те, що свобода — це невід'ємна частина творчості. Можна, приміром, пригадати тяжку долю українських письменників. Видатний письменник Тарас Григорович Шевченко жив за часів кріпосного права, коли пани та поміщики всіляко принижували, пригнічували народ. Тарас Шевченко не зміг залишатися осторонь цих подій. Своїм поетичним словом він викривав, критикував, висміював жорстокий кріпосницький лад, пристрасно боровся за правду, за долю простих людей. Як результат — поету заборонили творити, його всіляко переслідували, а потім заарештовували, відправляли у заслання. Але, незважаючи навіть на арешт, Тарас Григорович ні на мить не полишав своєї справи, продовжував писати. Там, у неволі, Він фактично сам собі давав свободу...
Дивіться також
Взагалі свобода дає людині дуже багато переваг. Вона змінює людину, окрилює, підносить її душу. Свобода прикрашає людину. Саме тому дуже важливо самому для себе створювати таку свободу, і тоді прийдуть зміни, прийдуть в той час, коли їх зовсім не чекаєш.
Київський митрополит Йосиф Краківський склав акафіст до Святої Варвари. Москва дозволила, але за умови його перекладу російською мовою. Синод наказав Київському митрополитові позбирати з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них завести московські видання.
1627 рік
Указом царя Михайла Федоровича Романова, та патріарха Московського Філарета, що був його батьком і співправителем, наказано було книги українського друку зібрати й спалити.
1662 рік
Наказ царя Олексія з подання патріарха Московського спалити в державі геть усі примірники надрукованого в Україні «Учительного Євангелія» К. Ставровецького.
1667 рік
Андрусівська угода. Укладаючи договори з поляками, цар Олексій ставив такі вимоги стосовно українських книг, їх авторів та видавців: «Все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники, или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были, и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских (саме таку назву дано українським книжкам) книг никому с наших королевского величества подданых нигде не печатать под страхом смертной казни».
1669 рік
Після Люблінської унії, гоніння на українські книжки, надруковані на території, підвладній Польському королівству.
1672 рік
Указ про заборону тримати в себе вдома на території Польщі відкрито чи таємно українську книгу.
1677 рік
Наказ патріарха Іоакима видерти з українських книжок аркуші «не сходные с книгами московскими».
1689 рік
Заборонено Києво-Печерській Лаврі друкувати книги без патріаршого дозволу:
«... к нам первее неприслав, отнюдь бы вам не дерзати таковых книг новослагаемых печатати...».
Обмеженнями чи забороною книгодрукування Московія намагалася понизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух у культурі, побуті, суспільних відносинах.
«Первая цензура в России была заведена специально для изданий малорусской печати», - так було визнано в Указі 1905 р. «Об отмене стеснений малорусскаго печатного слова».
1690 рік
Засудження й анафема Собору РПЦ на «киевския новыя книги» П. Могили, К. Ставровецького, С. Полоцького, Л. Барановича, А. Радзивиловського та інших.
1693 рік
Лист патріарха Московського до Києво-Печерської Лаври про заборону будь-яких книг українською мовою.
1696 рік
Ухвала Польського Сейму про запровадження польської мови в судах і установах Правобережної України.
1709 рік
Цар Петро І примусив скоротити число студентів Києво-Могилянської академії з 2000 до 161, а кращим науково-просвітницьким силам звелів перебратися з Києва до Москви.
Серед них були Інокентій Гізель, Іоанникій Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро Ростовський (Туптало), Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та багато інших.
Саме вони відіграли головну роль у розвитку культурного життя тодішньої Московії.
Указ про обов'язковість цензурування до друку українських книжок у Москві. «Українці принесли з собою всю свою велику культуру, її вплив одбився на Москві на всьому житті: будівлі, малюванні, одежі, співах, музиці, звичаях, на праві, літературі і навіть на самій московській мові. Все життя складалося тоді так, що ставало неможливим прожити без українця. Всяких ремісників доставали з України».
(І. Огієнко. «Українська культура»)
1713 рік
Московія наказом Петра І привласнює собі нашу назву Русь (грецька назва Руси звучить як «Росія»). У такий б завжди ворожі до Руси-України московити, основу яких складали угро-фінські та тюркські племена, підміною понять, тобто шахрайством, привласнюють собі нашу тисячолітню історичну та духовну спадщину.
1720 рік
Наказ царя Петра І: «В Киево-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких не печатать... старые книги справливать прежде печати, дабы... особливого наречия в оных не было».
20 грудня 1720 року
Петро І видав указ київському губернському князю Голіцину, щоб: «...во всех монастырях, остающихся в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные».
У світі існує лише одна річ, без якої не зможе прожити жодна людина. Це свобода. Можна бути неймовірно багатим, талановитим, мати безліч друзів, приятелів або навіть керувати цілою країною, але без волі неможливо радіти життю по-справжньому, відчувати всю його повноту та багатогранність. Лише свобода робить людину дійсно щасливою, бо вона надає особистості право вибору, якусь альтернативу, допомагає почувати себе впевненим, не залежати від інших.
Чи доводилося вам коли-небудь помічати, чому навколо людини, яка полюбляє спілкуватися, завжди збирається так багато оточуючих? Чим же вона привертає їхню увагу, притягує до себе? Насправді все дуже і дуже просто. Річ у тому, що ця людина ні в чому не знає обмежень. Така особистість цікава іншим лише завдяки тому, що вона не визначає для себе певних кордонів насамперед у спілкуванні, не ставить ніяких заборон, обмежень, а відчуває себе в суспільстві вільно, комфортно та невимушено. Товариська людина може довго-довго розповідати якусь історію, і всі будуть слухати її з неабияким захопленням, і це завдяки тому, що вона вміє зацікавлювати публіку. Отже, свобода у вимірі спілкування дарує особистості цілу низку переваг.
У сучасному світі, коли наука й техніка досягли свого найвищого розвитку, просто необхідно бути винахідливим, особливо у сфері професії. Справді, на роботі дуже важливо вчасно проявити ініціативу — це завжди запорука успіху в кар'єрі. А знайти нову ідею, власне, й допомагає свобода думки.
Також не слід забувати й про те, що свобода — це невід'ємна частина творчості. Можна, приміром, пригадати тяжку долю українських письменників. Видатний письменник Тарас Григорович Шевченко жив за часів кріпосного права, коли пани та поміщики всіляко принижували, пригнічували народ. Тарас Шевченко не зміг залишатися осторонь цих подій. Своїм поетичним словом він викривав, критикував, висміював жорстокий кріпосницький лад, пристрасно боровся за правду, за долю простих людей. Як результат — поету заборонили творити, його всіляко переслідували, а потім заарештовували, відправляли у заслання. Але, незважаючи навіть на арешт, Тарас Григорович ні на мить не полишав своєї справи, продовжував писати. Там, у неволі, Він фактично сам собі давав свободу...
Дивіться такожВзагалі свобода дає людині дуже багато переваг. Вона змінює людину, окрилює, підносить її душу. Свобода прикрашає людину. Саме тому дуже важливо самому для себе створювати таку свободу, і тоді прийдуть зміни, прийдуть в той час, коли їх зовсім не чекаєш.
1626 рік
Київський митрополит Йосиф Краківський склав акафіст до Святої Варвари. Москва дозволила, але за умови його перекладу російською мовою. Синод наказав Київському митрополитові позбирати з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них завести московські видання.
1627 рік
Указом царя Михайла Федоровича Романова, та патріарха Московського Філарета, що був його батьком і співправителем, наказано було книги українського друку зібрати й спалити.
1662 рік
Наказ царя Олексія з подання патріарха Московського спалити в державі геть усі примірники надрукованого в Україні «Учительного Євангелія» К. Ставровецького.
1667 рік
Андрусівська угода. Укладаючи договори з поляками, цар Олексій ставив такі вимоги стосовно українських книг, їх авторів та видавців: «Все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники, или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были, и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских (саме таку назву дано українським книжкам) книг никому с наших королевского величества подданых нигде не печатать под страхом смертной казни».
1669 рік
Після Люблінської унії, гоніння на українські книжки, надруковані на території, підвладній Польському королівству.
1672 рік
Указ про заборону тримати в себе вдома на території Польщі відкрито чи таємно українську книгу.
1677 рік
Наказ патріарха Іоакима видерти з українських книжок аркуші «не сходные с книгами московскими».
1689 рік
Заборонено Києво-Печерській Лаврі друкувати книги без патріаршого дозволу:
«... к нам первее неприслав, отнюдь бы вам не дерзати таковых книг новослагаемых печатати...».
Обмеженнями чи забороною книгодрукування Московія намагалася понизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух у культурі, побуті, суспільних відносинах.
«Первая цензура в России была заведена специально для изданий малорусской печати», - так було визнано в Указі 1905 р. «Об отмене стеснений малорусскаго печатного слова».
1690 рік
Засудження й анафема Собору РПЦ на «киевския новыя книги» П. Могили, К. Ставровецького, С. Полоцького, Л. Барановича, А. Радзивиловського та інших.
1693 рік
Лист патріарха Московського до Києво-Печерської Лаври про заборону будь-яких книг українською мовою.
1696 рік
Ухвала Польського Сейму про запровадження польської мови в судах і установах Правобережної України.
1709 рік
Цар Петро І примусив скоротити число студентів Києво-Могилянської академії з 2000 до 161, а кращим науково-просвітницьким силам звелів перебратися з Києва до Москви.
Серед них були Інокентій Гізель, Іоанникій Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро Ростовський (Туптало), Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та багато інших.
Саме вони відіграли головну роль у розвитку культурного життя тодішньої Московії.
Указ про обов'язковість цензурування до друку українських книжок у Москві. «Українці принесли з собою всю свою велику культуру, її вплив одбився на Москві на всьому житті: будівлі, малюванні, одежі, співах, музиці, звичаях, на праві, літературі і навіть на самій московській мові. Все життя складалося тоді так, що ставало неможливим прожити без українця. Всяких ремісників доставали з України».
(І. Огієнко. «Українська культура»)
1713 рік
Московія наказом Петра І привласнює собі нашу назву Русь (грецька назва Руси звучить як «Росія»). У такий б завжди ворожі до Руси-України московити, основу яких складали угро-фінські та тюркські племена, підміною понять, тобто шахрайством, привласнюють собі нашу тисячолітню історичну та духовну спадщину.
1720 рік
Наказ царя Петра І: «В Киево-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких не печатать... старые книги справливать прежде печати, дабы... особливого наречия в оных не было».
20 грудня 1720 року
Петро І видав указ київському губернському князю Голіцину, щоб: «...во всех монастырях, остающихся в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные».
1721 рік
Наказ про цензурування українських книжок.